У спразі гину біля водограю - Видавництво "Яніна", офіційний сайт

Перейти к контенту

Главное меню:

 

Леонтій Войтович:
У СПРАЗІ ГИНУ БІЛЯ ВОДОГРАЮ

Олександр Целуйко, кандидат історичних наук,
доцент кафедри давньої історії України та архівознавства
Львівського національного університету імені Івана Франка


У спразі гину біля водограю,
Зубами біля вогнища січу,
Чужинцем в рідному краю блукаю,
Німую криком, мовчки я кричу,
Я догола зодягнений в парчу,
Сміюсь від сліз, від балачок німію,
Радію серцем в муках безнадії,
В стражданні є для мене щастя хміль,
Жебрак — скарбами світу володію,
Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

(Франсуа Війон, 1431 – після 1463)


Всі, кому доводилося ближче і частіше спілкуватися з професором Леонтієм Войтовичем, звертають увагу на три особливості, зовсім не характерні для історика, головним напрямком наукових студій якого є генеалогія правлячих династій Європи, в основному Рюриковичів та Гедиміновичів. Професор до тонкощів знається на технології виробництва у різних галузях, особливо в обробці металу, військовій справі (від структури і організації, маршів, таборів, тактики до особливостей психології мислення військовиків) та поезії (від трубадурів, романсеро і саг до А. Мачадо і Ф.-Г. Лорки). Одним з його улюблених авторів є Франсуа Війон, якого він часто цитує по пам’яті. Однак з роками спілкування усьому цьому знаходиться пояснення.


Вперше прізвище Леонтія Войтовича як дослідника генеалогії князівських династій мені довелось почути від академіка Ярослава Ісаєвича. Зустрівся ж я з Леонтієм Вікторовичем уже тоді, коли він розпочав працювати на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Саме з того часу у нас зав’язались добрі стосунки, а тривалі розмови у приміщенні кабінету спеціальних історичних дисциплін, завідувачем якого я тоді був, дозволили краще пізнати Леонтія Войтовича і як багатогранну, неймовірно добру та чуйну людину, і як вдумливого дослідника. Інакше кажучи була можливість ближче зрозуміти і саму людину, і її творчу лабораторію. У подальшому нам вдалося разом зробити довідник з генеалогії правлячих династій Європи, в якому було зведено останні результати досліджень з цих проблем, підготувати до друку перший (поки що пробний) посібник з генеалогії для студентів-істориків.


Цікавою є і біографія вченого, яка зовсім не схожа на біографії багатьох сучасних істориків. Л. Войтович закінчив механіко-машинобудівний факультет Львівського політехнічного інституту за спеціальністю динаміка і міцність машин. Фактично, це була чи не єдина спеціальність у політехніці, де математичні дисципліни вивчали цілих п’ять років. І диплом з досить нетиповою кваліфікацією: інженер механік-дослідник. Це була еліта Політехніки, куди набиралися кращі абітурієнти особисто професором М. С. Комаровим. Досить сказати, що сьогодні з 24 випускників групи, в якій навчався Л. В. Войтович, четверо професорів (троє докторів технічних наук і один — історичних) та 11 доцентів і кандидатів технічних наук! Саме звідси і та строга математична логіка, що проходить домінантою через всі дослідження історика Л. Войтовича. Послужний список його ще більш нетиповий для науковця-гуманітарія. Він працював за здобутим фахом у Берегівському філіалі Всесоюзного науково-дослідного технологічного інституту ремонту та експлуатації машинно-тракторного парку, де займався автомобільними підйомниками та гаражним обладнанням, пройшовши шлях від конструктора ІІІ категорії до провідного конструктора і завідуючого сектором. За цей час вісім його розробок було впроваджено у серійне виробництво, а автомобільний підйомник 4СМ5 ОПТ-8931 був відзначений медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР.


Пізніше Л. Войтович працював головним механіком і головним інженером одного з найбільших деревообробних комбінатів з великим числом працівників, тисячами верстатів і сотнями машин. У 1990-х рр. сімейні обставини змусили покинути його Закарпаття та повернутись до Миколаєва, де він був заступником, а у подальшому - першим заступником голови райдержадміністрації, заступником голови районної ради. На цих посадах Леонтій Вікторович займався питаннями економіки, промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку, енергетики і комунального господарства. Звідси і досконале знання технології виробництва, особливо металообробки, розуміння тонкощів виплавки сталі з болотної руди, ковки мечів і конструкцій метальної артилерії.

У Політехнічному інституті Л. Войтович закінчив (зрештою традиційно для тих часів) військову кафедру. У 70–80-і роки минулого століття більшість офіцерів запасу легко відбувало добре оплачувану дворічну лейтенантську службу і далі числилося в резерві, отримуючи чергові зірки через певні терміни, час від часу їх ще збирали на різноманітні офіцерські збори. Однак 315-й Червонопрапорний Севастопольський мотострілецький полк, до так званого організаційного ядра якого він був приписаний, стояв близько кордону і достатньо регулярно розгортався до штатної чисельності з підняттям приписного складу і виїздами на полігон. Замісник командира батальйону з технічної частини. Курси при Академії тилу і транспорту в Ленінграді. Нічні тривоги. Особливо пам’ятним було розгортання на кілька місяців в умовах польського напруження початку 80-х рр. Полк повернувся в казарми, а резервістів відпустили лише тоді, коли в Польщі ввели військовий стан. Подібна “служба” тривала не два, а майже двадцять років. Звідси знання і розуміння військової справи.


Але всі ті роки, попри навчання у Політехніці і повне завантаження на роботі (ремонтні служби вихідних і святкових днів не знають), його приваблювала історія як наука. Причому ґрунтовну історичну освіту він здобув не закінчуючи історичного факультету. Родина Войтовичів (а Леонтій Вікторович і по батьківській, і по материнській лінії походить з різних гілок Войтовичів — перемишльських та добромильських, найбільш відомим представником якої був брат діда з батьківської сторони, чільний львівський митець Петро Войтович (1862–1938), чиї скульптури прикрашають Львівський оперний театр) не могла уникнути репресій у сталінські часи. Тому і народився історик за Уральським хребтом, по ту сторону стовпа, що умовно відділяє Європу від Азії. І пройшло його дитинство в довгому бараці на окраїні шахтарського містечка Єманжелінськ, де фанерні перегородки відділяли помешкання однієї сім’ї від іншої, а полотняні завіси (паравани) ділили простір на кімнати. Жили в цих бараках і в самому містечку нащадки оренбурзьких козаків, сибірських татар, полтавських “куркулів”, засланих сюди на початку 30-х років під час колективізації, естонці, західні українці та калмики, котрі потрапили сюди вже після Перемоги. Весь цей інтернаціонал доповнювали військовополонені німці, частина яких, вже не сподіваючись на повернення додому, потихеньку заводила нові сім’ї. Часи були повоєнні, чоловіків не вистачало, а колишня ненависть відступала перед природною людською добротою. В місті були вугільні шахти. Батько, за фахом інженер-мостовик, який закінчив Політехніку у Празі, теж працював на шахті і загинув там під час вибуху метану.


У 1956 р. Л. Войтович разом з матір’ю повернувся на Батьківщину. У прикордонному Добромилі чи у Львові людей, які приїжджали із заслання, “прописувати” не хотіли, а тому зупинилися у районному містечку Миколаєві, де жила мамина сестра Анна. У цей час вона вже була вдовою, а тому у її будинку було трохи вільного місця. Саме тут в Миколаєві, де Л. Войтович закінчив у 1967 р. середню школу, йому довелось зустрітись з людьми, які привили йому любов до історії. На формування його світогляду мали великий вплив священик о. В. Федусевич, класний керівник вчителька історії та географії Г. Т. Плетінь, батько його шкільного товариша М. М. Усцький, котрий хоча і був математиком за фахом, але істориком за науковими зацікавленнями. Всі вони старалися забезпечити його доброю літературою, де головними книгами були історичні. Дещо збереглося і в Нижанковичах, у хресної мами Ірени Леськів. В домі тітки Анни, покійний чоловік якої Т. Балко контактував свого часу з білоемігрантами, були російські історичні праці, які видавалися в Парижі, Белграді та Празі, зокрема мало не повне зібрання Seminarium Kondakovianum. У міській бібліотеці, з якої він не вилазив, були видання російських істориків. Тож з раннього дитинства він читав дуже добре підібрану літературу, гарну поезію, і ще в школі почав знайомитися з працями чільних істориків ХІХ – початку ХХ ст., значна частина яких була тоді недоступною радянським студентам-історикам. Українську історію Л. Войтович вивчав за В. Антоновичем, М. Грушевським, М. Кордубою, С. Томашівським, І. Крип’якевичем, російську — за М. Карамзіним, М. Арцибашевим, С. Соловйовим, В. Ключевським, О. Шахматовим, Д. Расовським та С. Шмурло, плавно перейшовши до Б. Грекова, М. Тіхомірова, Б. Рибакова, світову — за польськими та чеськими перекладами.


Окремим захопленням була візантиністика, зокрема праці В. Васильєвського, Г. Острогорського та Г. Літавріна. Але коли до його рук потрапили праці Л. Нідерле, через якого він вийшов на П. Шафарика та К. Мюленгофа, а трохи пізніше праці Г. Ловмяньского, — проблеми слов’янського етногенезу стали для нього визначальними. Це захоплення продовжувалося і в Політехнічному інституті, де похапцем зробивши курсову роботу з деталей машин чи конструювання промислового обладнання, він брався вже за спеціальні історичні праці. Треба пояснити що до Львівського державного університету Л. Войтович не поступав прислухавшись до поради хлопців з подібною, як і у нього, “неблагонадійною” долею. Ті радили навіть не пробувати подавати документи у ті вищі навчальні заклади та на ті факультети, в вступній анкеті яких було більше 16 пунктів. В Берегові, де більшість населення було угромовним, де в міжвоєнний період функціонувала українська гімназія, організована колишніми офіцерами УГА (цю гімназію закінчила мати його дружини), де залишалися родини інтелігенції, яка здобувала освіту за Чехословацької республіки, він отримав нові можливості доступу до європейської історичної літератури, енциклопедій і видань кінця ХІХ – початку ХХ ст., міжвоєнного періодів. Тут він і розпочав уже фахові наукові студії з слов’янського етногенезу.

Саме з цими своїми дослідженнями і вийшов Л. Войтович на академіка Я. Д. Ісаєвича, тоді —доктора історичних наук, завідувача відділу історичних пам’яток Інституту суспільних наук АН УРСР. Їх знайомство відбулося у квітні 1985 р. за допомогою художника, лауреата Шевченківської премії Є. Безніска. Ця зустріч розпочала довголітню співпрацю двох вчених, яка продовжувалась до самої смерті академіка. Її результатом стали дві успішно захищені дисертації, більше двох сотень робіт, в тому числі і 12 ґрунтовних монографій, які відзначені рядом нагород і премій, зокрема премією М. Грушевського у 2003 р. Власне Я. Ісаєвич і спрямував пошуки початкуючого науковця на генеалогію династії Рюриковичів, якою тоді в Україні практично ніхто не займався. Так генеалогічні дослідження і стали головними в доробку історика. У наші дні подібні студії є доволі популярною тематикою серед молодих дослідників. Натомість за радянських часів ця спеціальна історична дисципліна перебувала у тій частині спектру досліджень, займатись якою якщо і не було зовсім заборонено, то не рекомендовано: генеалогія якщо вже і не вважалась повністю “класово ворожою”, однак надалі була сумнівною. Та Л. Войтовича це не зупинило. Для нього простішим було і те, що він певний час провадив свої дослідження поза рамками академічних інститутів, а тому був не зобов’язаний звітувати про свою наукову діяльність перед партійними органами.


Вже в процесі цих досліджень потреба розібратися в складних перипетіях боротьби за владу у Золотій Орді і вивчити вплив цієї боротьби на долю руських князівств привели до появи низки праць присвячених Чингізидам, зокрема і двох спеціальних монографій. Все ж таки тяга до захоплення молодих років не зникла повністю і почали виходити праці присвячені хорватській проблематиці, готам і сарматам на землях нинішньої України. Більш пізні дослідження, які визначаються стриманою виваженістю, увагою до першоджерел та історіографії, відбивають схильність до творчої манери професора М. Г. Крикуна: майже німецький педантизм з увагою до найменших дрібниць та деталей. В цій манері виконані гострополемічні праці, присвячені дискусії навколо автентичності “Слова о полку Ігоревім”, де автор розглядає такі деталі як виробництво харалужних мечів чи особливості конструкцій латинських шоломів, про що не могли знати жодні ченці-фальсифікатори в кінці ХVIII ст., чи особливості топографії оболоні Пліснеська. В такому ж ключі написаний і цикл праць, які торкаються проблем походження династії Рюриковичів чи проблем ранньодержавних інститутів.

Окремої уваги заслуговує редакторська робота вченого. Л. Войтович упорядкував та підготував до друку цілий ряд видань, з повним списком яких читач зможе ознайомитись у кінці даної книги. Потрібно відмітити, що Леонтій Вікторович не просто редактор-узурпатор, який безжально скорочує та викидає недосконалі і фантастичні фрагменти, але і редактор-порадник, який охоче підказує додаткову аргументацію чи більш логічну побудову викладу.


Протягом усього періоду наукової діяльності Л. Войтович є активним популяризатором історичних знань. Його численні газетні публікації — це доступно і докладно викладені наукові дослідження з історичного краєзнавства, часто з використанням місцевого матеріалу, чи, навіть, більш широкі праці, розраховані не лише на вчительську і студентську аудиторії, але і всіх тих, хто цікавиться історичною тематикою. Як правило, це об’ємні статті, які не рідко займають цілі газетні сторінки і друкуються з продовженням у багатьох номерах.

З кінця 1990-х рр. Леонтій Вікторович розпочав педагогічну діяльність у Львівському національному університету імені Івана Франка. Спочатку він працював на посаді професора на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін (тепер — кафедра давньої історії України та архівознавства), а у 2005 році став завідувачем кафедри історії середніх віків та візантиністики. З цього часу він передає студентам та аспірантам арсенал своїх знань та вмінь, поступово та обережно формує із своїх учнів та співробітників нову школу медієвістики, яка не заперечує, а продовжує славні традиції цього навчального закладу. Професор Л. Войтович щедро ділиться своїми ідеями з молодими дослідниками, є добрим керівником для їх студій. Результатом роботи кафедри стали численні фахові публікації у провідних виданнях України, підготовлені підручники з історії середніх віків та візантиністики.

В колі досліджень історика і кілька десятків статей присвячених історії Галицьких та Волинських земель у VII–XV ст. Своєрідні етюди охоплюють етнічну та політичну історію названих земель, характеризують міждержавні стосунки, містять портрети політичної еліти, у тому числі князів-будівничих Романа Мстиславовича та Данила Галицького. Ці праці публікувалися в основному у фахових періодичних виданнях та збірниках статей починаючи з 2000 р. Своєї актуальності вони не втратили і сьогодні, однак багато з них, на жаль, залишаються малодоступними для широкого читача та фахівців.
Історик, для якого відпочинок — читання хронік та літописів, залишається і далі закоханим у добру поезію, в якій черпає натхнення для творчої праці, але яка, дивним чином, не заважає в наукових дослідженням математичній логіці брати верх над емоціями та пристрастями.

 
Назад к содержимому | Назад к главному меню Flag Counter