Білокінь. Паралельні світи - Видавництво "Яніна", офіційний сайт

Перейти к контенту

Главное меню:

Людина й тоталітаризм: паралельні світи
Стаття Ярослава Дзири до книги Сергія Білоконя  
"На зламах епохи. Спогади історика"


Сергій Білокінь вийшов із середовища переслідуваного за большевиків українства. Його дід по матері, на честь якого його назвали, помер в ув’язненні. Батьків дід Семен помер від голоду 1933 року, а батьків дядько, священик, був тричі арештований. Природно, що коло людей, близьких його батькам, складали родини репресованих. Їхня історія – це перший розділ книжки його спогадів.
Рік за роком юнак усе далі усувався від офіційних структур. До комсомолу він ще входив, але до партії уже ніколи не вступав. Якщо врахувати його фах історика, це було те саме, що оголосити: до Вашого суспільства я непричетний. Сергій Білокінь любить повторювати: "Мені цього ніхто не казав, але я сам додумався. Найважливіший критерій людської якості в ті часи – кар’єрність / некар’єрність. Якщо людина наче й добра, але потихеньку успішно робить в СРСР кар’єру – це страшна, щонайгірша ознака".

На фото Сергій Білокінь. Презентація книги "На зламах епохи. Спогади історика". Київ. Музей І.Гончара.

Сергій формувався в Клубі творчої молоді, де був наймолодший. Історичний факультет, на який він вступив, вважався ідеологічним, і правильно вважався. Студентам давали писати курсові роботи в такому самому ключі, у якому писали факультетські професори й доценти. "Найактуальнішими" темами вважались "Боротьба КПРС за..." і "Боротьба КПРС проти...", історія колективізації, яку треба було писати, розуміється, в героїчному плані, тобто брехати. Хтось із однокурсників "працював" над темою "Роби життя з товариша Дзержинського". А він не хотів брехати. Намагаючись пройти поміж Сциллою й Харібдою, він відразу відсахнувся від звичайної тематики, почавши спеціалізуватись із зовсім "сторонньої" теми – з історії українського мистецтва. Ним опікувалась Алла Горська. Наприкінці 1965 року Білокінь захопився життям і творчістю Георгія Нарбута. На другому курсі, бажаючи надіслати свою курсову роботу на всесоюзний конкурс на кращу наукову студентську роботу, він домовився з професором Михайлом Марченком, що той вважатиметься його науковим керівником (без цього не можна було). Писана українською мовою праця одержала одну з двох медалей, які було виділено на Союз (шість медалей одержали тоді москвичі). Це була ініціація – його тактична перемога. Алла Горська почала називати його професором, і це було для нього суттєвіше за рішення ВАК’у.

В остаточному рахунку йому пощастило, що до аспірантури його не взяли. Він виграв час, збираючи матеріали про Нарбута і його епоху. Познайомився, – кого тільки він не знав, чиї спогади не вислуховував! Він знайшов людей, серед яких можна було існувати, діяти, зрештою, вільно дихати. Недобитки Історично-філологічного відділу УАН, репресовані українські мистці й музейники бачили в ньому свою надію. Але треба було рухатися далі. Прагнучи тієї самої благословенної свободи, між кам’яних блоків, з яких складався підмурівок системи, він шукав щілину, якою можна пройти. У Києві дороги не було. Тут панував Маланчук. Університетська викладачка Раїса Іванова (Іванченко)  допомогла йому вступити до аспірантури філологічного факультету Московського університету. Дисертація звалась "Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства", короткий її виклад було надруковано в "Вестнике" Московського університету, ще коротший – в "Краткой литературной энциклопедии". Так він став кандидатом філологічних наук (себто "не тих", як потім лютували Сарбей і деякі інші). Без титулу його розтоптали б, а так він здобув можливість працювати в архівах і бібліотеках. Придумав собі дальшу тему – "Українське джерелознавство кінця ХVIII – початку ХХ ст.", – яка дала йому змогу читати заборонену періодику у спецфондах.





Презентація книги "На зламах епохи. Спогади історика". Київ. Музей І.Гончара.


Дальші роки були особливо нестерпні через свою, здавалося, абсолютну безнадійність. Білоконеве оточення дедалі тоншало. Одні сиділи в таборах (шістдесятники), старші просто сходили зі світу.
Хто тільки його не лаяв! Журнал "Радянське літературознавство" – за Старицьку-Черняхівську, Щербицький – за першу статтю про Грушевського, журнал "Комуніст України", газета "Радянська Україна". Він працював постійним позаштатним кореспондентом газети "Молода гвардія", а то й зовсім бував без роботи.

У роки перебудови й гласності вчений ожив. Настали роки справжньої праці.
Колись його батько років на двадцять затягнув свою докторську ("Метамерна різноякісність вегетативних і генеративних органів та розвиток рослин"). Мудрий Михайло Марченко – а він пройшов тюрми і виховав онука, яким можна пишатися, – радив: "Ви спочатку захистіть, а тоді вивчайте". Батько не послухав, написав три томи на 1998 сторінок. Білокінь-молодший видав монографію "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917–1941 рр.: Джерелознавче дослідження" (К., 1999. 40 арк.), яку захистив як докторську. Одержав за неї найвищу в Україні Шевченківську премію (знайомим москвичам і пітерцям він пояснює – "Це як у Вас Ленінська"). Товариші з Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих (а Білокінь був заступником голови його методологічної ради) вважають цю книжку засадничою, підставовою. Цікаво – його рідний інститут не дав на видання жодної копійки. Вчений знайшов гроші й заклав примірники книжки в найбільші бібліотеки, зокрема, Америки, Франції, Англії.

Він навчився ковзатись поверхнею тоталітарного суспільства, не занурюючись у нього і не змішуючись. У суспільстві посттоталітарному стосунки збереглися: він не одержав професорського ступеню, не має аспірантів. Але це вже не характеризує його.
Тепер він працює вільно. Вийшла друком монографія про Музей України, який існував перед війною у Лаврі. Монографія про те, як цей музей загинув. Що скаже Сергій Білокінь завтра?

 
Назад к содержимому | Назад к главному меню Flag Counter