З історії українських скоморохів - Видавництво "Яніна", офіційний сайт

Перейти к контенту

Главное меню:

Олександр Курочкін,
етнолог-україніст, доктор історичних наук, професор,
головний науковий співробітник ІМФЕ ім. М.Рильського НАН України


З історії українських скоморохів

Добре відомо, що скоморохами називали професійних артистів у часи Київської Русі й  пізнього середньовіччя. Вони відповідали формам синкретичного мистецтва і поєднували у собі таланти музикантів, співаків, танцюристів, комедіантів, акробатів, фокусників, дресирувальників тварин, жонглерів і мімів. Універсалізм скоморохів не виключав певної спеціалізації у їхньому середовищі. Виступи цих лицедіїв супроводжувалися грою на музичних інструментах: гудках, гуслях, дудах, сопілках, бубнах тощо. З метою перевтілення в різні образи вони нерідко використовували маски (личини,машкари) й рядження. Своїм умінням розважати і веселити людей, відволікати від буденних клопотів і турбот, скоморохи зажили собі великої популярності у народі. Деякі дослідники небезпідставно схильні бачити в них не лише носіїв розважально-сміхової культури, а й  спадкоємців язичеських традицій жерців-волхвів, цілителів і ворожбитів. До верстви цих давньоруських митців-шаманів, очевидно, належали і віщий піснетворець Боян і “славутній співець ” Митуса.


Етимологія слова “скоморох” остаточно не з’ясована (існує біля 20 гіпотез його походження). У Болгарії цей термін вживався вже на рубежі ІХ–Х ст., у “Повісті минулих літ” вперше згадується під 1068 р. Ось цей уривок: “Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, – [це] бісом задумане діло – а церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх знаходиться в церкві. Тож через це кари усякі ми дістаємо од Бога (і) нашестя ворогів” [1] .
Давньоруська література знає скоморохів також під назвами: “ігреці”, “глумці”, “пересмішники”, “сміхотворці”, “гудці” тощо. Зображення скоморохів збереглися на одній з фресок Софійського собору в Києві, на стародавніх ювелірних виробах, у книжковій мініатюрі. Тривалий час в  історичній науці точилися дискусії про те, чи були скоморохи “зайшлими людьми” із Заходу, Візантії, чи сформувалися на місцевому ґрунті. Сьогодні автохтонна точка зору вважається більш переконливою, що однак не заперечує можливості запозичення і переймання артистичного досвіду.


Універсальна “мова” скоморохів носила надетнічний характер: гра на музичних інструментах, виступи жонглерів і акробатів, поводирів диких звірів не вимагали перекладу й були зрозумілими глядачам будь-якої країни. Тому це низове мистецтво вже з раннього середньовіччя розвивалося у широкому міжнародному діапазоні. Мандрівні ватаги візантійських та західноєвропейських мімів-гістріонів заходили на терени Русі й навпаки – руські лицедії веселили публіку в країнах Центральної і Західної Європи. Підтвердження факту подібних міжнародних гастролей знаходимо в поемі “Шалений Орландо”, яку італійський поет Відродження Л. Аріосто скомпонував між 1507–1532 рр. В ній (пісня ХІ, строфа 49) є згадка про “руських або литвинів” (тобто українців і білорусів), які водили ведмедів по ярмарках [2].


Історичні джерела дозволяють простежити глибокий і органічний зв’язок мистецтва скоморохів з традиційною корчмою. Сьогодні у народних уявленнях панує стереотип корчми як місця, звідки походили лише пияцтво і розпуста. Насправді ж цей традиційний інститут виконував цілий спектр соціальних функцій: тут відпочивали, спілкувались, укладали господарські угоди, обговорювали соціально значущі події. Протягом багатьох століть корчма була своєрідним народним клубом, де селяни і жителі міст проводили своє дозвілля, відзначали родинні й громадські свята. Приміщення корчми в зимовий час і подвір’я перед нею влітку служили звичною сценою для осілих і мандрівних скоморохів. Характеризуючи життя та побут простого люду у Литовському князівстві середини XVI ст., Михайло Литвин свідчить: “Селяни, занедбавши сільські роботи, сходяться до корчми. Там вони пиячать дні і ночі, змушують вчених ведмедів звеселяти своїх товаришів по гульні танцями під звуки дуди” [3]. Ареал діяльності веселих людей, зрозуміло, не обмежувався лише корчмою або шинком. Вдячну публіку вони знаходили усюди, де збирався охочий до видовищ натовп: на ярмарках, базарах, площах міст, у палацах феодалів, на весіллях, родинних та інших народних святах.


Після прийняття християнства скоморохи стали об’єктом постійних звинувачень з боку церкви, їх життєрадісне мистецтво таврувалося і переслідувалося. Твори давньоруської літератури, які виходили з-під пера ревнителів православ’я, містять чимало напучувань і пересторог, в яких паству застерігають від спілкування з “бісівськими лицедіями”: “Судця і свирця не вводи в дім глуму ради”; “Як іграють русалії, або скоморохи, або п’яниці кличуть, або яке зборище ідольських ігор – ти в той час перебудь дома” тощо.
Пісні, танці та інші забави скоморохів переслідувалися духовенством тому, що вони суперечили аскетичному ідеалу чернечої моралі. У переліку гріхів, за які священнослужителі картали своїх парафіян під час сповіді, часто звучали такі запитання: “Или плясал еси на пиру. Или на позоры ходил еси. Или плясала и песни пела. Или скоморохов слушала и в сладость игры их смотрела...” [4].


Існували певні відмінності між мандрівними та осілими скоморохами. Перші складали організовані ватаги (артілі) по кілька десятків чоловік і переходили з місця на місце у пошуках заробітку. Другі постійно обслуговували той або інший населений пункт та його околицю, жили при дворах феодалів, селилися вільними слободами. Історична пам’ять про “веселих людей” збережена в топонімах і гідронімах України типу; “Скомороше”, “Скомороха”, “Скоморошки”, “Скоморохи” та інших. Писемні джерела ХVІ–ХVІІ ст. фіксують присутність скоморохів як представників окремого ремесла і платників податків у феодальний містах України. Тут, як і на Заході, існували своєрідні станові корпорації (гільдії, цехи), котрі об’єднували скоморохів і музикантів. Досліджуючи “поборові реєстри” давнього Дрогобича, Я. Ісаєвич побачив серед категорій платників поруч з бондарями, ковалями, кушнірами, шевцями та ін також скоморохів і водоносів, які значилися в одній графі. Документально підтверджуються сплати ними податків у 1589, 1635, 1640, 1652, 1658 і 1663 рр. [5].


До цього сюжету варто додати, що у феодальному суспільстві представники кочового племені музик, дресирувальників, жонглерів знаходилися на самому нижчому щаблі соціальної ієрархії, вірніше, вони зовсім випадали з неї. За тодішніми законами насильство над цими людьми здебільшого не вимагало жодної сатисфакції. Пам’ятка германського законодавства – “Саксонське зерцало” (Кн. 3, ст. 45, § 9) вказує таку пеню за насмішку: “Акторам і всім, хто передав себе у власність іншого, служить відшкодуванням тінь людини”, інакше кажучи, вони мають право покарати лише тінь кривдника [6].


Період контрреформації, який розпочався в Європі після Тридентського собору 1545–1563 рр. ознаменувався значним посиленням католицької реакції, методичним наступом на всі форми єресей і вільнодумства. Жорстокій цензурі і переслідуванням піддається народна сміхова, театрально-видовищна культура та ії  носії – міми, жонглери, актори, музиканти та інші. Не маючи сили повністю винищити природний потяг людей до сміху і святкової розваги, реакційна світська і церковна влади обирає інший шлях, вона асимілює і перелицьовує народні традиції, робить їх провідниками ідей войовничого католицизму, насаджує крайні форми релігійної нетерпимості й фанатизму. З наступом контрреформації у багатьох країнах Західної Європи переривається давня традиція публічних карнавальних дійств і процесій, які супроводжувалися виступами блазнів й виконанням комедійних фарсів.
Хвиля антискомороших репресій не обминула і Східну Європу. Про те, як це відбувалося у реальному житті, краще знаємо за матеріалами Московської Русі. Ще в період правління Івана Грозного вистави та ігри скоморохів були улюбленою потіхою не лише простолюду, а й  знатних осіб, включаючи самого царя, натомість у ХVІІ столітті ситуація різко змінюється. В Москві, як і в країнах Західної Європи, “веселих людей” відлучають від церкви, не допускають до святкових таїнств, звинувачують у всіляких гріхах. У статтях одного з рукописних збірників цієї доби накладалися прокляття на гуслі, домри, сопели, бубни, скоморохів і свирільників: “Сіе вси волства плотяные бѣсовъ и слуги антихристовы, и сіи творяще будут прокляти” [7].


Смертельного удару скоморохам як масовій професії мандрівних акторів у Московській Русі було завдано за другого царя з династії Романових – Олексія Михайловича, котрий вславився своїм позірним релігійним благочестям. Роки його правління позначилися масовими переслідуваннями і докорінним винищенням скоморохів, що знайшло відображення у поширюваних по всій країні заборонних грамотах й постановах. Особливий інтерес становить царська грамота 1648 року, в якій детально перераховуються різноманітні “бісовські ігри та дійства” й строго вимагається від підданих: “Скомороховъ зъ м(д)омрами и съ гусли и съ волынками и со всякими игры… в домъ къ себѣ не призывали,… и медвѣдей (не водили) и съ сучками не плясали и никаких бѣсовськихъ дивъ не творили… богомерзкихъ и скверныхъ пѣсней (на свадьбахъ и по ночамъ на улицахъ и поляхъ) не пѣли, и сами не плясали и въ ладоши не били, и всяких бѣсовськихъ игръ не слушали...” [8]. Далі в цій же грамоті наказувалося царським слугам вилучати всі музичні інструменти, ламати і палити їх. Що ж до самих скоморохів, то на них чекала ціла система покарань: “…гдѣ такое безчиние объявится, или кто на кого такое безчиніе скажутъ, и выбъ тѣхъ велѣли бить батоги; а которые люди отъ такова безчинія не отстанутъ, а вымутъ такіе богомерскіе игры въ другіе, и выбъ тѣхъ ослушниковъ велѣли бить батоги; а которые люди отъ того не отстанутъ, и объявятся въ  такой винѣ въ третіе и въ четвертые, и тѣхъ, по нашему указу велѣно ссылать въ украйные городы за опалу…” [9].


Енергійні об’єднані зусилля царської адміністрації та церковного кліру дали свої результати. Вважається, що в центральних областях Росії скомороство як явище поступово сходить з історичної арени у другій половині ХVІІ століття, і лише подекуди, зокрема на Уралі і в Сибіру воно проіснувало до середини ХVІІІ ст. [10].
Історія скоморохів й їх занепад на українських землях мають свої особливості. У зв’язку з відсутністю сильної централізованої світської та церковної влади тут мандрівні гурти професійних лицедіїв відчували себе значно вільніше і безпечніше ніж в інших краях. Лівобережна та Слобідська Україна як раз і були тими “українами”, куди від жорстоких переслідувань царських воєвод втікали російські скоморохи. Так само вчиняли і церковні розкольники, що не прийняли реформу патріарха Нікона.


Важливо наголосити, що на теренах України як прикордонній смузі між католицьким Заходом і православним Сходом зіштовхнулися дві ідеологічні концепції сприйняття сміху. За спостереженням Ю. Лотмана і Б. Успенського, в культурі Заходу сміх ніби відділений невидимим бар’єром від релігійних та етичних норм. Натомість православний Схід оцінює сміх немовби зсередини та знизу. Тому цей сміх належить “антисвіту” і отже він гріховний і кощунний [11]. Непримириме ставлення діячів східної церкви до сміху та його носіїв добре ілюструють погляди відомого українського полеміста кінця ХVІ ст. І. Вишенського. Будучи апологетом чернечого подвигу, він вважав, що “думки про вічне життя ніколи не сподобиться бачити розум, котрий блудить у сміхах, лайці, марнослів’ї, в кунштах, блазенствах, глумуваннях...” [12].


Всі види музикування І. Вишенський відносив до світу низьких, матеріально-тілесних забав, котрі не можуть навчити “чогось пожиточного і богобійного”. Звертаючись до своїх читачів, він запитує: “Чи гадаєш, що чогось розсудного від дудки і скрипки, і флюярника розібрав? Чи гадаєш, що ти від трубача, сурмача, пищальника, шамайника, органіста, регаліста, інструменталіста і бубоніста щось чув про дух і духовні речі?” [13]. З творів афонського проповідника недвозначно випливає, що митці і сміхотворці є антиподами благочестивого інока і тому вони належать до реєстру відверто негативних істот, де поруч “діролазці, найманці, лиходії, розбійники, вовки, драпіжники, пси, волхви, чародії, вояки, жовніри, кровопроливці, скоморохи чи машкарники, які пройшли через усі види мирської злоби й обезчестили єство…” [14].


Непримириму позицію діячів православної церкви до комплексу світських святково-розважальних традицій яскраво демонструє і  творчість поета-ченця  ХVІІ ст. Климентія Зіновіїва. З особливим гнівом він ополчався проти народної танцювальної музики – “танечного шаленства” і “многовертимого плясання”, які, на його думку, часто супроводжувалися цинічними, еротичними рухами, що не відповідали нормам християнської моралі. Серед народних інструментів, які “будять блудную мысль”, Климентій Зіновіїв на перше місце ставив волинку – “дуду”, без якої не обходилися виступи скоморохів й веселі танці на весіллях та біля корчми. У спеціальному вірші “О дударях, що в дуду грають” він називає гру на цьому духовому інструменті “мерзенною”, “нечестивою” і накладає на неї суворе прокляття:
І бода(и) загинула дуда на всѣ вѣки:
жє(б) болшѣ нє видали ю въ(р)ныє члвѣки [15].


Тут доречно нагадати, що волинка, яка виготовлялася з козячої шкіри, належить до найдавніших народних духових інструментів. Українці та поляки називали її “дудою” або “козою”, росіяни, білоруси, чехи – “дудою”, болгари – “гайдою”, молдавани – “чимпой”, німці “закпфейфе” або “дудельзак” тощо. У народних уявленнях доби феодалізму волинка-дуда вважалася характерним музичним атрибутом постаті скомороха. Щодо цього цікавий факт, який відноситься до самого початку ХVІІ ст.: коли 1606 року у Москві вбили Дмитрія Самозванця, один з бояр кинув йому на груди волинку-дуду, а в рот вставив звичайну дудку. Таким чином музичний інструментарій “богопротивного племені” скоморохів послужив символічною зброєю зганьблення трупа вбитого [16].


У записах українського пісенного фольклору останніх двох століть слово скоморох вже не зустрічається. Але зате збереглися ностальгічні згадки про мандрівного діда, який грою на дуді звеселяв і розраджував людей. Йдеться насамперед про славнозвісного “дударика”:

Діду мій дударику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш,
Тепер тебе немає,
Дуда твоя не грає…


Неодноразово фігурує дуда у текстах архаїчного новорічного обряду “Коза”, який найдовше зберігався на українсько-білоруському Поліссі. За допомогою цього незвичайного інструменту дід-міхоноша оживлює міфологічну тварину:

А міхоноша бере дудочку,
Надима козі та й у жилочку.
Надулася жила, коза ожила,
Та й пішла коза та стрибаючи...


Далі колядка уточнює техніку оживлення, яке здійснюється шляхом вдування “в ніс” або “під хвіст” (явна карнавальна опозиція)
Грав на дуді, як ми вже знаємо, скоморох-дудар, який у ритуальному тексті асоціюється з образом карнавального діда:

Побойся, козочка,
Старого дзеда
С сивой барадой,
Єн тябе згубя,
Шкуру облупя.
Дуду пошия. Грай, моя дуда! [17].


Можна думати, що мотив музиканта-дударя є розвитком більш давнього мотиву “оживлення кози” і це семантичне переосмислення відбувалося на основі традицій мистецтва скоморохів. Їх пряме відношення до новорічного обряду відбито в білоруських записах пісні про “козу”. В одному з них, зробленому П. В. Шейном у Слуцькому повіті Мінської губернії, читаємо:

Як тая була барабаниха,
Барабанила нашого козла,
Нашего козла не ударила,
Только смех учинила.
Скомороху
Бочку гороху,
А скоморицы
Бочка пшеницы… [18].


Подвійна цінність цього фрагменту календарного фольклору в тому, що він доніс до нас один з уламків забутого “скаморошого репертуару”, який заслуговує подальшого ретельного дослідження.
Хвиля католицької контрреформації, що йшла із Заходу, й масований наступ православ’я  на народну сміхову культуру зі Сходу збігаються в часі з широким входженням в український етнічний простір двох помітних чужинницьких спільнот-євреїв і циган (ромів). Хоч окремі колонії юдеїв (переважно вихідців з  Хозарії) відомі на теренах України ще з часів Київської та Галицько-Волинської Русі, але масова міграція з Заходу припадає вже на XVI ст. Показова в цьому відношенні територія Поділля,  де перші юдейські громади створюються у містах: Вінниці та Брацлаві(1506 р.), Кам’янці (біля 1526 р.), Меджибожі (1509 р.), Зінькові (1526 р.), Скалі (1526 р.), Барі (1542 р.) тощо [19].


Приблизно в цей же період невід’ємною частиною етнічного ландшафту України стають і циганські кочів’я, що просувалися сюди двома шляхами: з Балканського півострова через Валахію і Молдову та з Німеччини через Польщу вздовж північно-східного узбережжя Балтики. На відмінну від інших чужинців, євреї і цигани приходили на нові землі не як загарбники, а як мігранти, котрі, рятуючись від нужди, релігійних і національних переслідувань вимушено залишали країни Західної і Центральної Європи. Поступова адаптація цих національних меншин в  українському середовищі, неухильне зростання їх чисельності, активне включення у різні сфери місцевого життя свідчили про налагодження певного взаєморозуміння і контактів з основною масою населення. Хоча, зрозуміло, що ні про яку гармонію етнокультурних відносин у даному випадку мова не йде.


Судячи за історичними та фольклорними джерелами, феодальне українське суспільство, поділене на верстви і стани, релігійні та національні громади, сформувало своєрідну шкалу престижності етносів, де вирішальними критеріями була влада і володіння матеріальними ресурсами. На верхньому щаблі цієї шкали були  європейські (християнські) народи, що утвердилися в Україні як завойовники, колонізатори, володарі міст, сіл, неозорих земельних латифундій. Вони диктували місцевому населенню свою волю, розпоряджалися його майном, встановлювали свої окупаційні порядки. До них належали литовці, поляки (ляхи), угорці, німці, пізніше австрійці та росіяни (москалі). Представники правлячої еліти цих етносів визначались загальним терміном – панство.
Окрему групу у верхній частині цього неофіційного реєстру становили войовничі етноси мусульманського віросповідання – татари і турки, яких в усій християнській Європі вважали “бичем божим”. За умов постійної агресії з боку Кримського ханства і Оттоманської Порти в українському фольклорі сформувався стійкий  образ “бусурмана ворога”.


Середній щабель означеної етноцентричної шкали , природно, займали самі українці та інші православні народи – білоруси (литвини), волохи (молдовани), вірмени, греки, серби, грузини та інші. Всі вони не належали до домінуючої групи, жили приблизно в однакових соціально-економічних умовах, сповідували ті ж самі релігійні цінності й тому переважно не конфліктували між собою, а знаходились в стані добросусідства і етнічного партнерства.


На нижньому поверсі умовної шкали етнічного престижу знаходимо євреїв і циган. Зверхнє, тенденційне ставлення до них з боку українців та інших корінних європейських народів пояснювалося цілим комплексом причин. Представники різних християнських конфесій одностайно звинувачували юдеїв і ромів, по-перше, в тому, що вони не знають “істинного бога”, тобто є іновірцями. По-друге, осіле, переважно селянське населення, дивилося на них з острахом і підозрою як на мандрівних волоцюг – “людей-перекотиполе”, які не мали ні власної батьківщини, ні держави, ні шматка землі. Ця інстинктивна відраза і ненависть виразно відлунює у вірші “О цыганахъ і о жидахъ”, авторство якого належить вже згадуваному поету – ченцю Климентію Зіновіїву. У нього читаємо:

А зємлѣ своє(и) згола нигдє собѣ нє маютъ:
ты(л)ко нє мовячи я(к) цыганє пробуваютъ.
Тако(ж) туляю(т)са и жиды по всємъ свѣту:
абы гдє в якихъ zємля(х) и в котро(м) повъту.
А прє(д)са жѣ гдє є(ст) жиды свои дворы маю(т):
а цыганє гдє днь гдє но(ч) по свѣту туляютъ.
І я(к) нє мъю(т) домовъ що(б) и ща(ст)а нє мали:
а на ωстато(к) жєбы и дяблы и(х) побрали… [20].


В уявленнях українського народу негативне ставлення до євреїв  і циган часто мотивується схильністю останніх до різних форм крутійства та обману. Ці звинувачення вже в XVII ст. категорично формулює все той же Климентій Зіновіїв:

Цыганє да і жиды єдны єднымъ равны:
понєва(ж) вє(л)ми тыє людє є(ст) zлонравны.
Бо в ны(х) то(л)ко є(ст) правды я(к) в шєлягу срєбра:
бода(и) и(м) бєз(ъ)прє(с)та(н)но каты крушыли рєбра.
Жє zбытєчныє людя(мъ) чиня(т) ошука(н)ства:
гдє ко(л)вєкъ приѣха(в)ши до яко(г)[о] па(н)ства.

Немає сумнівів у тому, що Климентій Зіновіїв висловлював не лише особисту точку зору, а погляди, які широко побутували в українському традиційному суспільстві. Підтвердженням цьому можуть служити численні народні паремії на зразок: “жид брехнею живе, все з нас тягне”; “жид не сіє, ні оре, а обманом живе”; “жид як не збреше то удавиться”; або “менджує, як циган кіньми”; “циганить, як може”; “циган як не вкраде, то пропаде з голоду”; “хто цигана (жида) обмане, трьох днів не проживе” тощо. Найчастіше українці ставали жертвами обману та шахраювання з боку євреїв та циган в процесі торгових операцій на базарах та ярмарках. Тому ці місця активного спілкування людей з метою купівлі – продажу характеризується як справжня стихія євреїв і циган: “якби жиди та цигани, то ярмарок буде”, “про одного жида ярмарок буде”; “нема торговиці без жидівської головиці” тощо.
Наведені вище матеріали підводять до важливої тези нашого дослідження, яка може здатися дещо ексцентричною і несподіваною. Принаймні, подібні думки досі не висловлювались.


Наступ католицької і православної реакції в Європі у 16–17 століттях й поява нових форм аристократичного мистецтва зробили традиційну фігуру потішника-скомороха персоною non grata в офіційному дискурсі культури. Представники цієї професії жорстоко переслідувалися світською і церковною владою. В такому ж незавидному становищі в цей період знаходяться і представники двох мандрівних етнічних груп- євреї та роми. Майже в усіх країнах християнської Європи їм випадає жалюгідний жереб “козла-відпущення”, їх звинувачують у різних гріхах, висміюють і піддають дискримінації. Скоморох, єврей і циган, згідно з церковною доктриною, це все слуги диявола, яких треба боятися і уникати. Однаковий соціальний статус диктував подібність ролевої поведінки.
За цих умов у феодальному суспільстві проходив стихійний процес часткової передачі сміхової естафети від місцевих „веселих людей”  до рук лицедіїв  і музик з числа юдейської та ромської спільноти. Заняття і професії, які не личили християнам і вважались непрестижними, змушені були брати на себе  іноземні мігранти-нехристияни. Починаючи з раннього середньовіччя по всій Європі гастролювали акторські трупи юдеїв та ромів, які активно конкурували з місцевими скоморохами. “Єврейські комедіанти”, – зазначає В. Даркевич, – найбільш принижені серед товаришів по ремеслу,  проводили життя поза гетто, мандруючи дорогами. Вони вирізнялись дошкульним гумором, віртуозно володіли смичком, співали, танцювали. Танці юдеїв- найулюбленіший номер у середньовічних драмах та містеріях (Германія, Іспанія ) [22]. Задовго до приходу в Україну “скоморошу нішу” освоїли і роми, які славились по всій Європі як фокусники і дресирувальники тварин, ведмедів, собак, кіз і мавп.


Симптоматичне зближення комічних образів скомороха і жида знаходимо в одній з ранніх українських інтермедій (XVII ст.), що, вірогідно, розігрувалася разом із серйозною п’єсою до Різдва  Христового “Dialogus de nativitate Domini Grosnae expositus die Jahnuari: 1661 in ecclesia parochіali” Текст цієї вистави був виявлений В. Перетцем у рукописному збірнику бібліотеки Оссолінських у Львові під № 1125. Інтермедія є анекдотичною варіацією популярного у середньовічній містерії сюжету – “суперечка про віру християнську і жидовську” Її зміст доволі простий: вчений єврейський філософ і ритор Тарас намагається довести зверхність своєї віри над православною. Його опонентом в цьому диспуті виступає не “вчений муж”, а звичайний русин-скоморох. За спільною згодою, кращою вірою визнається та, яка має найбільше свят, при цьому домовляються, називаючи кожне свято, виривати по волосині один у одного. Юдей нараховує невелику кількість свят, тоді як русин довго перелічує свята, поступово висмикуючи волосся у філософа Тараса і нарешті за свято всіх святих вириває його бороду дощенту [23].


Очевидно, що у розглянутій інтермедії комічна фігура жида є партнером і еквівалентом скомороха. Таке сміхове амплуа стає визначальним для даного етнічного образу в подальшій історії українського народного театру і святково-видовищної культури. Подібне кліше глумливого зображення єврея-нехристиянина характерне і для народних вистав поляків і білорусів. У П. Морозова знаходимо посилання на інтермедію, що виставлялась в Гродно 1651 р., де виконавця ролі жида били і змушували танцювати. При цьому він виголошував такий монолог “…неволя плясет, неволя шкацет, ходором, ходором перед паном Федором, а ти талмуд не дивуй, бо сам видись клопот муй” [24].


В інтермедіях і вертепних виставах, які рзігрувалися українськими мандрівними школярами-пиворізами XVII–XVIIІ ст., часто фігурували і пародійні образи циган. Гумористичні сцени за їх участю, як правило, були побудовані на анекдотичних сюжетах, запозичених з народного побуту: циган продає або купує коня, виступає в ролі коваля або шарлатана-цілителя, циганка ворожить й свариться з чоловіком тощо. Сміховий ефект посилювався за рахунок карикатурного відтворення характерних особливостей поведінки, зовнішності й говірки зображуваних персонажів. Нерідко вертепний циган, завдяки своїй витривалості та веселій вдачі, перемагає сильніших супротивників й “вчить їх розуму”, що цілком відповідає загальній оптимістичній концепції скоморошого гумору.
Знайомство з історією народного театру Східної Європи переконує, що саме шкільний театр і його пізніша трансформація - вертеп дали інтелектуальний імпульс й послужили головним каналом запровадження іноетнічних образів у живу тканину святково-видовищної культури українців. З часом, коли ці образи полюбились широкій аудиторії і заповнили місця колишніх скоморохів, вони вийшли за рамки різдвяної драми й продовжили свою культурну експансію. За етнографічними матеріалами XIX–XX ст. відомо, що терміни “жиди” й “цигани ” стали узагальненим визначенням маскованих учасників календарних обходів в багатьох місцевостях України. Вони входили до складу виконавців “живого” різдвяного вертепу, а також були постійними персонажами новорічних обрядових вистав типу “Коза” і “Маланка”. З календарної звичаєвості іноетнічні образи-маски поступово переходять  і в родинну обрядовість, виконуючи в ній однозначно сміхову функцію. Дуже показовий в цьому відношенні великий розважально-комічний комплекс в заключній частині українського традиційного весілля – “циганщина”.


Уявлення про норму і правила поведінки у різних народів суттєво відрізняються. Те, що  в одному середовищі вважається традиційним і загальноприйнятим, в іншому – може стати об’єктом  насмішок і глузування. Яскрава національна індивідуальність і соціальна незахищеність євреїв та ромів зробили їх зручною мішенню для різноманітних жартів і пародій, що народжувалися у контактному етнічному оточенні. Властиве традиційній свідомості сміхове сприйняття і зображення “інших” (чужинців) переконливо пояснює факт широкого побутування в усній традиції українців численних анекдотів про євреїв та циган.


Цікаво відзначити, що багато побутових ситуацій і мотивів з цієї серії, які здаються на перший погляд рисами місцевого колориту, насправді є так званими мандрівними сюжетами. Під кумедними масками  “єврея” та “цигана” часто ховаються клішовані постаті відомих літературних персонажів гумористичного плану – середньоазійського Наср-Еддіна, фламандського Тіля Уленшпігеля, польського Совідрала тощо. Вирішальною ознакою у ставленні до чужинців звичайно виступає критерій близькості або віддаленості їх культури і способу життя по відношенню до основної етнічної спільноти. Зі зростанням цієї дистанції, як правило, зростають і негативні прикмети в образах “інших”.


Значною популярністю на Прикарпатті, Буковині, Поділлі, як і на всьому східноєвропейському просторі, донедавна користувався дует ряджених – “ведмедя” з повидирем “циганом”. У кумедних витівках цієї пари легко вгадується репертуар скомороших забав “медвежатників”, які з раннього середньовіччя мандрували дорогами багатьох країн Європи. Перша достовірна згадка з теренів Візантії про циган, які сполучали дресирування ведмедів з лікувальною магією, походить з ХІ століття.  Погрожуючи шестирічним відлученням від  церкви тим, хто мав зиск, показуючи публіці задля розваги ведмедів та інших тварин, християнський канонік Теодор Бальзамон писав: “Тих, хто водить ведмедів, називають ведмежатниками. Вони обвішують голову й усе тіло тварини кольоровими нитками, а потім зрізають ці нитки зі шерстю тварини і пропонують як амулети або засіб від недуги й “злого ока” [25].

Мистецтво ведмежої потіхи не було привілеєм лише циганської спільноти. Ним професійно володіли також скоморохи Київської Русі та їх нащадки.  Артистичний ведмежий промисел був відомий на землях Великого Новгороду, Верхнього Поволжя, а також на теренах України, Білорусії, Литви. Відомо, що в період феодалізму на землях східних слов’ян діяли спеціальні школи, де дресирували ведмедів. Одним з таких закладів була відома “Смаргонська академія” в Білорусі, яка існувала з XVII до початку ХІХ століття. У ці часи на ярмарках і базарах України можна було побачити вистави за участю вчених ведмедів, якими керували поводирі – росіяни, білоруси (литвини), татари. Але поступово цей розважальний промисел монополізували представники ромської спільноти – ursari, які найдовше і найактивніше заявляли про себе в регіоні Балкан і Карпат. Традиції „ведмежої науки” дожили до наших днів. У1975 і 1985 роках, подорожуючи по Болгарії, автор цих рядків зустрічав мандрівних акторів – циган і бачив, як вони веселили натовп на площі танцем дресированого ведмедя під акомпанемент скрипки.


Колоритні постаті цигана з ручним ведмедем увійшли в народне мистецтво і фольклор українців. Їх зображували у казках бувальщинах, книжкових мініатюрах, на кахлях, літографічних картинках, вводили до складу виконавців новорічних обрядових вистав, де ці ролі грали масковані парубки. За нашими матеріалами, зібраними у 70–90-тих роках у Молдові, на Буковині і Прикарпатті, вдалося реконструювати в загальних рисах ігровий репертуар нащадків скомороших традицій. Перебраний “ведмідь”, якого стримував на ланцюгу “циган”, вайлувато ходив по хаті на чотирьох або двох “лапах”, ревів, намагався обійняти дівчат, мостив собі барліг для зимової сплячки в ліжку або під столом. Щоб продемонструвати свою силу, він боровся з господарем, заносив з двору щось важке – колоду або лаву. З репертуару середньовічних мандрівних акторів новорічні маланкарі, вочевидь, запозичили танець ведмедя під скрипку. З цих же джерел походить і гра ряджених, у якій парубок маскований ведмедем звертався до народної медицини – “толочив крижі”, тобто лікував тих, хто страждав на радикуліт. Цікаво,  що подібні карнавальні сцени дуже правдоподібно імітували терапевтичні прийоми народної медицини, які виконували медвежатники зі справжнім дресированим звіром.


Через переслідування та заборони багата спадщина давніх скомороших вистав та ігор у цілісному вигляді не збереглася. Деякі уявлення про неї можна скласти з літературної пам’ятки другої половини ХVIII ст. – “Древние русские стихотворения, собранные Киршей Даниловым”, авторство якої іноді приписують одному з останніх професійних скоморохів, козаку українського походження. Особливої уваги у цьому збірнику заслуговує билина “Гість Терентище”. В ній йдеться про те , як “веселі молодці”-скоморохи  допомогли “вилікувати” дружину новгородського купця Терентища. Молода Авдотя Іванівна не любить свого старого чоловіка і зраджує його коли трапляється слушна нагода.  Тому, за порадою скоморохів купець “лікує” жінку та її “недуг”  батогом – “дубиной ременчатой, половиной свинца налитой” [26].


Географічні та побутові деталі пов’язують цю билину з давньоруським Новгородом.  Пізніше мандрівний сюжет про те як чоловік провчив свою гулящу жінку зажив ширкої популярності і передавався з покоління в покоління. Мені особисто вдалося записати один з варіантів розглянутого скоморошого сюжету на Волинському Поліссі. Сучасна бувальщина розповідає, як жінка Григора відправила його подалі, загадавши „принести піска з моря”, а сама тим часом приймає у себе попа-полюбовника. Старий жебрак – еквівалент билинного скомороха навчає діда Григора як провчити невірну жінку. Він ховає Григора у великий сніп-околіт і заносить його в хату, щоб чоловік все почув на власні вуха. Коли зрада жінки стає очевидною, старець радить:
Чи чуєш Григоре,
Що то жінка говоре.
Висить вертух на кілку,
То бий жінку по боку.
Жінку раз, попа два
Щоб не співав голодра…[27].


Зі скомороших джерел, напевне, беруть початки й інші теми й фрагменти календарних, родинних, гумористичних пісень, усної прози (казки, прислів’я, нісенітниці, бувальщини, анекдоти тощо), ігрові сценки в народних драматичних обрядах. У ХVIII–ХХ ст. веселе мистецтво скоморохів знайшло продовження у ритуальній практиці колядницьких і щедрівницьких гуртів, буфонадних розіграшах весільних ряджених, у діяльності ярмаркових дідів-балаганщиків, вертепників, мандрівних циркачів, дяків-пиворізів, а також сприяло зародженню та становленню професійного театру в Україні.  Прямими нащадками скоморохів можна вважати літературних героїв “Енеїди” І. Котляревського та “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” М. Гоголя. В умовах сучасного перехідного суспільства роль блазнів і скоморохів вдало виконують окремі депутати і політичні діячі, підтверджуючи таким чином, що “сміховий концепт культури” є вічним і незнищенним.

Джерела та література
:
[1]. Літопис руський. За Іпатівським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – С. 105.
[
2]. Історія Української РСР. – Т. І. – Кн. ІІ. – К., 1979. – С. 148.
[
3]. Литвин Михалон. О нравах татар, литовцев и московитян. –М., 1994. – С. 77.
[
4]. Гальковський Н. Борьба христианства с остатками язичества в древней Руси. – Т. І. – М., 2000. – С. 327.
[
5]. Ісаєвич Я. З історії Дрогобича ХVI–ХVIII ст. // Наукові записки Інституту суспільних наук АН Української РСР. – К., 1961. – С. 7.
[
6]. Даркевич В. Народная культура средневековья. – М., 1988. – С. 67.
[
7]. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. – Т. І. – М., 1995. – С. 344–345.
[
8]. Фаминцин А. Скоморохи на Руси. – СПб,1995. – С. 171–172.
[
9]. Там само. – С. 172.
[
10]. Белкин А. Русские скоморохи. – М., 1975. – С. 103.
[
11]. Лотман Ю., Успенский Б. Новые аспекты изучения культуры древней Руси // Вопросы литературы. – 1977. – № 3. – С. 156.
[
12]. Вишенский І. Твори. – К., 1986. – С. 43.
[
13]. Там само. – С. 49.
[
14]. Там само. – С. 174.
[
15]. Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. – К., 1971. – С. 151.
[
16]. Фаминцин А. Так само. – С. 372–375.
[
17]. Шейн П. Материалы для изучения быта и языка русского населения Северо-Западного края. Бытовая и семейная жизнь белоруса в обрядах и песнях. Т. І. – Ч. І. – СПб., 1887. – С. 97.
[
18]. Так само. – С. 98.
[
19]. Найман О. Історія євреїв України. – К., 2003. – С. 100.
[
20]. Зіновіїв К. Так само. – С. 67.
[
21]. Так само.
[
22]. Даркевич В. Так само. – С. 193.
[
23]. Перетц В. К истории польського и русского народного театра. – Вып. ХІІІ–ХІV. – СПб., 1908. – С. 30–33.
[
24]. Морозов П. История русского театра до половины ХVIII ст. – СПб., 1889. – С. 76.
[
25]. Фрейзер А. Цигани. – К, 2003. – С. 58.
[
26]. Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым. – СПб., 2000. – С. 54.
[
27]. С. Літовиж, Іваничівського р-ну Волинської обл. Польові матеріали автора 1983 р.

на початок сторінки

Назад к содержимому | Назад к главному меню Flag Counter