Церковні шлюби на Надроссі - Видавництво "Яніна", офіційний сайт

Перейти к контенту

Главное меню:

Володимир Перерва, кандидат історичних наук

Церковні шлюби на Надроссі


До часу заснування ЗАГСів (1919 р.) церковний шлюб в Україні був практично єдиною формою шлюбу. Регулювання шлюбних стосунків у ХІХ ст. залишалося здебільшого прерогативою церковного права, під впливом якого знаходилося і державне шлюбне законодавство. Канонічні положення регулювали практично всі аспекти укладення і розторгнення шлюбу. При цьому використовувалися не лише норми, встановлені “Священним Писанням”, постановами апостольських і церковних соборів, але й  новітні для того часу положення імператорських і синодальних указів. Так, початкову стадію укладення шлюбу в ХІХ ст. детально регламентував указ Священного Синоду, виданий ще в 1775 р. Згідно нього, особа, що бажала вступити до шлюбу, повинна була звернутися до свого парафіяльного священика, вказавши свої біографічні дані і подавши таку ж інформацію щодо нареченої. Священик під час недільних чи святкових днів мав тричі оголосити про майбутній шлюб у храмі після літургії. Миряни, які мали якусь інформацію про перепони щодо шлюбу, повинні були повідомити про це священику. Якщо ж перепон не виявлялося, то після здійснення обряду вінчання священик мав зафіксувати укладення шлюбу в метричній книзі та записати інформацію про відсутність перепон до шлюбу в особливу обшукову книгу [1]. Ця процедура укладення шлюбу зберігалася протягом всього ХІХ ст. і була закріплена у державному законодавстві імперії [2].

Для вступу до церковного шлюбу існувало й існує чимало перепон, які можуть бути абсолютними (забороняють вступ до шлюбу з будь-якою особою) та умовними (унеможливлюють шлюб з певним колом осіб – родичами та ін.). Крім того, існують ще й такі перепони, виявлення яких не тягне за собою розторгнення шлюбу, проте може передбачити накладення церковних покарань на членів подружжя.


Абсолютні перепони забороняють вступати до шлюбу особам, що вже перебувають у шлюбі; духівникам, котрі прийняли священний сан та монахам після принесення обітниць; вступ до четвертого шлюбу (другий і третій вважаються небажаними, але за певних обставин дозволяються). До цих же перепон належать фізична та душевна нездатність до шлюбу; недосягнення певного віку, відсутність дозволу батьків.


Церковні та державні правові норми щодо перепон не завжди співпадали. Так, церковне право дозволяло вступати до шлюбу чоловікам у 15 р. і жінкам у 13 р., а  закони Російської імперії – відповідно – у 18 та 16 років. Проте, на українських землях були дуже поширені більш ранні шлюби, а тому київському митрополиту указом 1857 р. було дозволено благословляти подружні союзи осіб, котрим не вистачало пів-року до встановленого законом віку.


Крім передбачених церковним правом шлюбних перепон, законодавством імперії було винайдено чимало нових. Так, священикам заборонялося вінчати кріпаків без дозволу їх господарів. Водночас, як свідчать архівні матеріали, деколи траплялися випадки, коли поміщики “організовували” шлюби кріпаків без згоди одного з членів подружжя. Розважалися цим пани і на Пороссі. У 1824 р. у Володарці місцевий власник С.Отейка наказав священнослужителю Іоанну Похилевичу повінчати нерівний шлюб шляхтянки Ірини Санковської та кріпака Антона Файбишенка. Проте, шляхтянка під час вінчання заявила, що не бажає цього шлюбу і її до нього змушують. Священик припинив вінчання (так вимагають канони), за що йому перепало від панських слуг [3].


У с.
Веселий Кут Таращанського повіту місцевий власник Домінік Скибницький наказав духівнику Трофиму Слотвинському повінчати свого слугу Н.Бездушного з покриткою Анастасією в сиропусну суботу, що заборонено канонами. Проте пан переказав через слуг священику, що “якщо не повінчає, то йому відразу ж парафія за греблею буде” [4]. Але пастир не послухав пана і поскаржився митрополиту.

Якщо ж священики брали на себе сміливість вінчати шлюби кріпаків без дозволу панської економії, то їх чекало суворе покарання. У с. Городище Сквирського повіту Стефан Русілович під тиском громадської думки повінчав шляхтича Карла Виговського зі згвалтованою ним кріпачкою Г.Чукорліною. Ця кріпачка належала княгині Юзефі Яблоновській і згідно закону після одруження зі шляхтичем мала стати вільною. Ясна річ, що кн. Яблоновська поскаржилася архієрею, заявивши, що якщо і далі так буде, то “поміщики змушені будуть лишитися без своїх кріпаків” [5].
Церковна влада змушена була вжити заходів – у священика відібрали церковні ризи і заборонили здійснювати богослужіння, хоча він не порушив жодного церковного канону.

Подібні перепони світське законодавство чинило і для шлюбів вільних осіб. Так, чиновники державних установ не могли вінчатися, не отримавши дозволу на шлюб у свого начальства. А оскільки начальство бувало різним, то знаходилися особи, котрі використовували цю постанову для свого власного блага.
Чиновник з канцелярії самого генерал-губернатора П.Крижанівський, не діставши дозволу на шлюб від батька своєї нареченої (полковника армії), зумів дістати дозвіл свого високопоставленого шефа, котрий був першою особою в трьох губерніях. Проти такого грізного документального аргументу священик Георгій Леонтович не наважився заперечити, після чого змушений був заплатити штраф в 15 крб. [6].
(Розгніваний полковник зумів довести, що з ним жартувати небезпечно).

Сила впливу чиновництва спричиняла і такі укази, згідно яких, наприклад, всьому київському духовенству було заборонено вінчати поручика Н.Шпака, оскільки бравий поручик неодноразово намагався вступити до незаконного шлюбу [7].

Священикам поряд зі знаннями церковних постанов доводилося пильно відслідковувати всі зміни в світському шлюбному законодавстві, де з’являлося чимало нових заборон і дозволів щодо вінчання тієї чи іншої категорії осіб. Особливо щедрими були імператорські юристи на шлюбні заборони для військових, які знову ж таки не мали аналогів у церковному праві. Так, у 1806 р. парафіяльному священству було надіслано розпорядження, щоб вони “військових чинів ні в якому разі не вінчали під загрозою суду”, оскільки вінчання військових мало бути виключно прерогативою полкових священиків
[8]. У подальшому такі заборони було пом’якшено. Так, у 1861 р. парафіяльним священикам було дозволено вінчати військовослужбовців, що прибули у відпустку, навіть не питаючи на це дозволу начальства. У армії тоді служили довгих 25 років і деколи рекрутам надавали довготермінові відпустки, під час яких вони тепер могли вже вступати до шлюбу. При цьому духівники мали тільки здійснити запис у військовому квитку, вказавши, де і з ким повінчано військовослужбовця і чи з’явилися діти під час відпустки [9]. Проте “ліберальна ера” початку 60-х тривала недовго і вже у 1868 р. було заборонено вінчати новобранців та військовослужбовців нижчих чинів, що перебували у тимчасовій відпустці. Священики, виходячи з особливостей церковного права та обставин реального життя, не завжди погоджувалися з доцільністю таких розпоряджень, про що часом відверто заявляли у листах до Києва.

Так, пастир із села Дубровинець повінчав солдата – відпускника М.Трубача, котрий під час відпустки жив у “цивільному шлюбі” з місцевою дівчиною, але згідно закону не міг одружитися. Священик писав до Києва, що “вчинив, як пастир, котрий турбується про добру мораль і припинення спокус” [10
]. Духовна влада за порушення закону вже мала намір звільнити священика з парафії, але оскільки до цього він не мав жодного зауваження, то це покарання замінили штрафом у 10 крб. Солдати, прибувши у довготривалу відпустку, нерідко знаходили собі пару і, не маючи можливості вступити до шлюбу, жили блудно, подаючи поганий приклад мирянам. Тому й не дивно, що священики вінчали такі пари, адже церковне право не знає станових заборон при вінчанні.
Водночас траплялися випадки, що відпускники діставали підроблені посвідчення про звільнення їх від військової служби. Священики, котрі не дуже розумілися на канцелярських тонкощах, вінчали таких солдатів, за що також зазнавали покарань. Наприкінці ХІХ ст. списки таких необачних пастирів стали навіть публікувати у періодичних церковних часописах. Крім того, ці священики сплачували чималі штрафи, які накладали на них не за порушення норм церковного права, а за їхню чиновницьку некомпетентність – невміння відрізнити фальшивого посвідчення від справжнього.


Іноді діяльність священнослужителів обмежувалася і такими юридичними казусами, котрі не мали підстав ні в цивільному, ні в церковному законодавстві. Так, у 1880 р. була видана, а у 1883 та 1885 р. підтверджена заборона духівникам вінчати студентів університетів. Цей захід був викликаний студентськими заворушеннями і реакцією на вбивство Олександра ІІ. З точки зору канонів, така заборона не мала доцільності і деколи духівники йшли назустріч молодим людям у їх прагненні створити сім’ю. Такі випадки теж мали наслідком покарання священиків і повторні розпорядження духовної влади не вінчати слухачів університетів, оскільки це “породжує великі біди для студентів” [11
].

Зовсім інакшим було ставлення київських митрополитів щодо порушення не світських, а церковних шлюбних заборон. Так, канонічне право безумовно забороняє четвертий шлюб. Проте реально деколи траплялися випадки потрійного вдівства.
Наприклад, однодворець Федір Цоркан з с. Великої Березянки Сквирського повіту мав “законновенчанных трех жен, кои одна по другой померли и он, лишившись всех трех, проживая сам и зная, что в четвертый брак вступить не можно, принял к себе в дом вдовствующую однодворку Марию Ильницкую, с коею начал жить блудно и от какового сожительства прижил три дочери”
[12]. А оскільки тогочасна мораль негативно ставилася до таких випадків не благословенного шлюбу і вчинок Ф.Цоркана “для прихожан есть весьма соблазнителен”, то справу було передано на розгляд губернатор [13]. Київське губернське правління розпорядилося, щоб місцева поліція виселила однодворку з оселі Федора і заборонила їй навіть заходити до цього будинку. Крім того, обом у 1847 р. було призначено  церковну єпітимію за блудне життя.

Але деколи архієреї робили спроби шукати компроміси. У 1878 р. М.Литвин із с. Димерки в неповних 25 років встигла тричі овдовіти, що позбавляло її надії на шлюб. Митрополит Філофей (Успенський), шкодуючи молоде життя і демонструючи знання церковної історії, запропонував консисторії дозволити місцевому священику обвінчати М.
Литвин четвертим шлюбом “на основі дозволу <…> царю Леву Мудрому вступити до четвертого шлюбу” [14]. Проте,  у консисторії вирішили, що молода селянка суттєво відрізняється від монарха за своїм суспільно-правовим статусом і цей шлюб так і не отримав санкції.

Водночас, інші абсолютні перепони до шлюбу не були незмінними. Це, зокрема, стосується випадків повінчання особи за життя першого чоловіка чи першої дружини. Це були не обов’язково порушення священиками церковних і цивільних постанов. Траплялося, що кріпаки, залишаючи своїх дружин, тікали від пана. Таким жінкам через певний час дозволялося вдруге вступати до шлюбу. Деякі з них намагалися залишитися вірними своїй шлюбній обіцянці і при підтримці своїх парафіяльних священиків намагалися відшукати своїх чоловіків.
Траплялися й інші варіанти двоєженства, зумовлені існуванням кріпаччини. Так, селянин Марко Іска з Радомишльського повіту втік від утисків пана разом з дружиною, але далі їх життєві шляхи розминулися. Марко став мешканцем м. Білої Церкви, де через три роки був обвінчаний місцевим священиком на тій підставі, що дружина Марка пропала безвісті. З другою дружиною (Уляною) він прожив близько 9 років, поки випадково не зустрів свою першу дружину, яка при допомозі місцевого священика стала вмовляти його возз’єднати сім’ю. Марко в розпачі залишив обох жінок і таємно оселився у с. Барахтах, найнявшись на роботу до пана. Проте, двоєженець не уник своєї долі. Одного разу пан послав Марка до Києва і той на Подолі умудрився вдруге зіштовхнутися зі своєю першою дружиною. Вона зчинила галас і Марко опинився прямо в консисторії. Другий шлюб перелюбника було розторгнуто (1802 р.) і Марко змушений був залишитися в Києві, де мешкала його перша дружина разом з донькою. Заодно, парафіяльному священику було наказано призначити винуватцю належне церковне покарання [15].


Подібні випадки і були причиною заборони священнослужителям вінчати осіб з інших парафій без дозволу місцевої економії. Духівників, які вірили нареченим “на слово”, чекало суворе покарання, що особливо стосується початку ХІХ ст. Так, у 1802 р. білоцерківський священик (Троїцька парафія) повінчав осіб з іншого приходу без дозволу економії. За цю провину Петра Артасевича було відправлено в архієрейський дім до Києва з суворим наказом митрополита “употребить в черную работу”. Лише через місяць о. Петро повернувся до Білої Церкви [16].

Перепоною для укладання шлюбу церковне право вважає і відсутність дозволу батьків. Поряд з цим церковні настанови обмежують і свавілля батьків щодо майбутнього шлюбу. Ще “Церковний устав” Ярослава Мудрого наказував віддавати до суду батьків, які примушували дітей до одруження або безпричинно утримували від нього [17].
У ХІХ ст. у таких випадках архієрей мав привести розмову з батьками. Якщо ж це не допомагало, то митрополит міг благословити шлюб і без батьківського дозволу. Виходячи з такої практики, церковна влада набагато м’якше карала священиків, котрі вінчали подружжя без батьківського благословіння. (Навіть дозвіл економії для кріпака вважався важливішим). Так, у 1825 р. священик білоцерківської Різдвяної церкви Євстафій Томашівський повінчав підпоручика Давидова з “непотребной, развратной и публично наказанной женщиной” [18]. За свідченням командира сьомого єгерського полку, священик здійснив це без “всякого со стороны родителей Давыдова позволения и без всякого разбирательства несоответственной ему партии”. За такі провини священиків не відправляли на “черные работы”. Митрополит просто ще раз розпорядився духовенству “не венчать неправильных браков” [19].

Інші законодавчі заборони церковного шлюбу нерідко передбачали наявність у духівників спеціальних знань з медицини чи генеалогії. Так, якщо до консисторії надходило прохання про розторгнення шлюбу внаслідок фізичної неповноцінності одного з членів подружжя, то священики на  початку ХІХ ст. внаслідок дефіциту лікарів складали консиліум з 2-3 осіб та здійснювали обстеження підозрюваного в статевій нездатності, результати якого надсилалися до Києва і були основою для вирішення долі такого шлюбу. В ті часи християни здебільшого вступали до шлюбу, не маючи досвіду статевого життя. А тому свої недоліки наречені виявляли після вінчання, яке мало бути розторгнутим. Такий випадок у 1797 р.  трапився в Чупирі. Там селянка N. була повінчана з чоловіком, що страждав статевою недорозвиненістю. Довгий час подружжя не знало статевого спілкування, але одного разу селянку N. було згвалтовано в коморі невідомим чоловіком. Після цього дружина все розповіла батькові, який написав листа митрополиту Єрофею (Малицькому). Консиліум з трьох священиків оглянув чоловіка і склав опис зовнішніх проявів хвороби. Шлюб було розторгнуто [20].


Знаходилися і такі миряни, котрі використовували звинувачення своєї “половини”  в статевій неспроможності для вступу до другого шлюбу. 20-літня Марія Марциневська з Бердичева вийшла заміж за 59-літнього удівця Никифора Шабатенка. Вона прожила з ним 9 тижнів, “а затем под предлогом несостоятельности якобы Шабатенка к супружескому совокуплению <…> бросила его и ушла в уездный г. Васильков, где объявила  себя не бывшею ни за кем в замужестве девкою” [21].
При цьому вона десь роздобула підроблений паспорт і священик Антоніє-Феодосіївського собору повінчав її з васильківським поштарем Немировичем, за що був оштрафований на 28 крб. (не зумів визначити фальшивості паспорта). Але 2-й шлюб Марії було розторгнуто, оскільки її чоловік – живий і здоровий – і далі мешкав у Бердичеві.

Не менш важливою була заборона вінчати родичів. Як свідчать дослідники, церковні канони в різний час неоднаково регламентували заборонні критерії для вінчання [22].
Священики не завжди були тонкими знавцями генеалогії, а тому досить часто цікавилися у митрополита і консисторії про можливість вінчання тих чи інших осіб. Юридичні норми щодо шлюбу осіб у Російській імперії також довгий час були розпливчастими. Лише в 1885 р. Синод надіслав київському митрополиту таємний указ разом із величезною таблицею, котра порівняно чітко пояснювала критерії визначення спорідненості; тоді ж були дані й детальні рекомендації на випадок різних складнощів при укладенні шлюбів між далекими родичами. До того ж траплялося чимало непорозумінь. Так, у 1812 р. священик П. Крижанівський доніс, що у Великій Березянці духівник П. Болсуновський повінчав двох рідних братів (Мойсея і Якова Майстренків) з двома двоюрідними сестрами – Г.Власенко та М.Степанчихою. Але вияснилося, що такі шлюби не є забороненими [23].
Характерною рисою ХІХ ст. є поява кількох державних заборон щодо вінчання. Так, імператорськими указами було заборонено здійснювати це таїнство напередодні дат коронування імператора та його вступу на престол. Ці події практично прирівнювалися до великих церковних свят, перед якими також не вінчали.
Важливою, хоч і неабсолютною умовою укладення шлюбу, була єдність релігії. На Русі довгий час заборонялися шлюби православних з нехристиянами і навіть з інославними (католиками, вірменами). Але в синодальну епоху (XVIII - поч. ХХ ст.) православно-католицькі чи православно-лютеранські шлюби на українських землях практикувалися досить широко. В такому випадку особи, що вступали до шлюбу, давали письмову обіцянку виховувати дітей в православній вірі. Благочинні священики час від часу рапортували митрополитові: “В числе супружеств, заключенных с иноверными, супруги верные от иноверных помешательства в отправлении православия и укоризны не терпят, в православную церковь ходят, все таинства исполняют, детей обоего пола крестят и воспитывают в православии”
[24]. Проте до видання відповідного імператорського указу чоловіки-католики не особливо обтяжували себе дотриманням подібних вимог. Так, у відомій родині гр. Браницьких Олександра Василівна Браницька так і залишилася єдиною православною особою.

Набагато суворіше дотримувалися вимоги щодо заборони шлюбів між православними та нехристиянами. Відомо, що ще “Статут князя Ярослава про церковні суди” встановлював найбільшу суму штрафу за шлюб православної нареченої з іудеєм чи мусульманином
[25]. У таких випадках штраф стягувався з іновірця, а наречена змушена була йти в монастир. Законодавство ХІХ ст., забороняючи подружні союзи православних з нехристиянами, практикувало шлюби християн з охрещеними іудеями, кількість яких у цей час невпинно зростала. При цьому існувала досить довга процедура вияснення всіх обставин і причин охрещення іудеїв, для чого збиралися різноманітні свідоцтва. Не всі іудеї витримували цей бюрократичний іспит. Так, 19 серпня 1884 р. у храмі св. Марії Магдалини в Білій Церкві було охрещено єврейку з с. Глибічки Фрейду Галинську. При цьому священик назвав її Наталією і пообіцяв виконати її бажання – повінчати з православним Тимофієм Мацюком. Проте, охрестившись, Наталія не бажала збирати довідки, не написала обіцянки дотримуватися православ’я і не подала метричного свідоцтва. Відповідно, Георгій Татаров не міг її повінчати. Майбутній свекор написав на нього скаргу, розповівши митрополиту, що священик безпричинно затягує вінчання вихрестки і “она вынуждена жить беззаконно с Тимофеем” [26]. Після виконання всіх необхідних формальностей у жовтні 1885 р. вінчання було здійснено.

Наприкінці століття досить поширеними стали випадки прийняття хрещення і вінчання з православними єврейок, залишених чоловіками. Так, білоцерківський міщанин Бен Вул емігрував в 1896 р. до США, залишивши в Білій Церкві дружину Бейлу. Їй було лише 28 років і вона прийняла хрещення в Києво-Софієвському кафедральному соборі та написала прохання про дозвіл одружитися з киянином Олексієм Афанасьєвим, що Бейлі безперешкодно дозволили.
Суворі покарання накладалися на пастирів за недотримання хоча б однієї передумови до законного шлюбу. Проте, траплялися й такі священики, що порушували при одному вінчанні відразу кілька подібних вимог. Так, у 1810 році у м. Ставищі священик Михайлівського храму Лука Солуха повінчав 70-літнього Івана Вдовченка з третьою дружиною – Агрипіною Задорожною. Цей шлюб було визнано незаконним, тому що по-перше, ця дружина виявилася сестрою першої дружини Івана, по-друге, священик з огляду на цю обставину не робив триразових оголошень в храмі, по-третє, таїнство було здійснено в храмі о 23.00, що теж заборонялося законом. Про цей випадок митрополит доніс у Священний Синод у Санкт-Петербурзі. Священика звільнили з парафії, відправили до монастиря, заборонивши здійснення усіх таїнств, благословення рукою і суворо наказали навіть не доторкатися до священицьких риз [
27].

Досить часто турбували митрополитів скаргами жінки, залишені своїми чоловіками. Такі глави сімейств просто не помічали того, що вони одружені та не визнавали своїх християнських обов’язків. Свої “шлюби” вони “укладали”, переступаючи норми і церковного, і світського права. У 1868 р. солдатка з Білої Церкви Марія Іванова скаржилася, що чоловік Ілля залишив її з двома дітьми “без всяких средств к пропитанию” і живе блудно, без вінчання з місцевою селянкою Дарією Коваль. Марія змушена мешкати в с. Острійках, звідки просила “о принуждении мужа моего к обязанностям христианина жить со мною вместе и пропитывать детей, а вместе с этим уничтожить людское посрамление”
[28]. Але це, напевно, було нелегко зробити, оскільки консисторія так і не винесла свого рішення.

Важко було щось вдіяти духовній владі й у випадках передчасної вагітності нареченої, яку покинув чоловік. Тут часом реалізовувати законодавчі перепони до шлюбу було вже пізно. У 1897 р. мешканка тих же с. Острійок Ольга Андрущенко скаржилася митрополитові на Афанасія Вакуленка, котрий обіцяв з нею одружитися “и торжественными обещаниями обольстил меня и в настоящее время от него же я забеременела, а он на мне жениться не желает”
[29]. Облесник вже одружувався з дівчиною на прізвище Білоброва з с. Чепеліївки. Ольга скаржилася в суд, але слідчий відклав справу “до разрешения от беременности” і тому вона просила заборонити священику вінчати А. Вакуленка з іншою [30]. Консисторія надіслала документи у васильківську поліцію, проте Афанасія вже було повінчано.

Траплялися і миряни, котрі просто придумували перепони для здійснення інших шлюбів. У 1877 р. до настоятеля білоцерківського Преображенського храму Олександра Мацкевича звернулася Ганна Косяченко, що була “обижена морально” католиком Францом Мізерським
[31]. Вона скаржилася на Франца до палати кримінального суду. А коли він вирішив одружитися з Юлією Бондаренко, то Ганна просила о. Олександра “внушить Мизерскому удовлетворить меня перед его браком” [32]. Настоятель з огляду на незвичну поведінку жінки, доручив становому приставу спостерігати за Ганною під час вінчання і коли вона на весь храм заявила свої претензії, то була арештована представником влади.

Ідеалом християнського шлюбу церковне право вважає його повну моногамію, проте в певних випадках Православною Церквою допускаються розлучення і повторні шлюби. Ці явища вважаються небажаними, але за певних обставин практикуються з ряду причин. Першою з них є перелюб чоловіка або жінки, що був “найпопулярнішою” причиною для дозволу повторного шлюбу. Зраджена сторона подавала скаргу на ім’я київського митрополита (привілейовані особи – на ім’я імператора). У випадку засвідчення факту зради перелюбник зазнавав церковного покарання і втрачав право на повторний шлюб. Особливо закоренілих любителів зраджувати відправляли і в монастир. Подібні консисторські справи сповнені описів різноманітних людських життєвих шляхів.


Шляхтич Гнат Черницький із с. Шкарівки торгував худобою, доставляючи її на продаж на ярмарки Прусії. Проте залізниць тоді ще не було (1802 р.), а воли ніколи не поспішали до місця збуту. Його молода дружина Марина не могла змиритися з такою довгочасною відсутністю чоловіка і стала вчащати до шинку, де, як свідчить слідча справа, “упражнялась в пьянстве и буянстве”. Ще гіршим було те, що Гнат, повертаючись з далекої Прусії, не звертав ніякої уваги на Марину, а пізніше став ще й виганяти її. Зрештою, Марина Черницька познайомилася з якоюсь п. Молочковською, яка працювала в одному з шинків Білої Церкви і мала репутацію підозрілої особи. Молода шляхтянка стала по кілька тижнів жити в оселях різних чоловіків, зокрема, в економа свого ж власного чоловіка – Рафаїла Домніцького. Про всю цю історію Гнат Черницький, маючи шляхетські привілеї, написав імператорові, попросивши дозволу на розторгнення шлюбу. Марину допитали, але її не врятувало навіть зізнання, що вона “к распутной жизни приступила через частые его, Черницкого, отлучки”
[33]. Шлюб розторгнули і шляхтянку назавжди відправили в монастир.

Довгий час розторгнути шлюб з вини перелюбу було досить важко, оскільки потрібні були свідчення очевидців, яких переважно не існувало. Лише відверто блудне життя однієї зі сторін могло бути підставою шлюборозлучного процесу, оскільки тут свідків знаходилося чимало. У 1888 р. Священний Синод розширив коло доказів перелюбу і поряд зі свідченнями очевидців тепер можна було використовувати й інші переконливі докази (речові і т. п.) [
34]. Після цього розпорядження розлучень з причини перелюбу стало в декілька разів більше. Але й після 1888 р. свідчення очевидців були головним доказом факту перелюбу і їх широко використовували при справочинстві. Дружина колежського асесора з Білої Церкви Павла Сопоцинського – Надія – через 4 роки подружнього життя “оскорбила святость брака прилюбодеянием, войдя в любовную связь со штабс-ротмистром 36-го Ахтырского драгунского полка Василием Золотаревым”. Трапилося це у 1889 р. і Надія не приховувала свого захоплення бравим ротмістром від прислуги – четверо осіб виступили свідками в цій справі. Але з часом офіцер переїхав у Подільську губернію, а П. Сопоцинський розлучився з Надією, яку засудили на “всегдашнее безбрачие” [35].

Часом розторгали шлюб і внаслідок не лише самого перелюбу, але й з причин венеричної хвороби, викликаної блудним життям. Так, міщанин Симеон Красовський скаржився на дружину Уляну, що вона “вела жизнь развратную, всегда обращаясь в пьянстве и прелюбодеянии, а живя мимо меня развратно прижила двух дочерей” і що не краще – “заразилась прилепчивою венерическою болезнью, называемою «франца», а следствием сей болезни вышло то, что она потеряла нос и убийственная вонь несносным смрадом отражаются у нее изо рта”
[36]. Життя поряд з нею було мукою, адже сифіліс легко передається і С.Красовський просив розлучення, проти якого духовна влада не заперечувала.

Іншою вельми важливою причиною розторгнення шлюбу була недобровільність його укладення. Характерний шлюборозлучний процес відбувся наприкінці XVIII століття у с. Шкарівці Васильківського повіту. В ті часи Правобережжя було новоприєднаною частиною Російської імперії, яку активно освоювати російські гарнізони. Один з них розташувався і на околиці с. Шкарівки. Командував ним полковник Донського Яловицького полку Іван Куданович. Одного разу він привіз до гарнізону сироту – Оксану Бондар, якій було лише 13 років. Мабуть, за прикладом Катерини ІІ, що влаштовувала гучні весілля своїм шутам, полковник, незважаючи на Петрів піст, наказав місцевому уніатському священику обвінчати Оксану з 10-літнім “малолетним недорослем” Даниїлом Кассіним. Ясна річ, що такий шлюб не міг бути законним, тим більше, що Оксана “со времени того брака не познала мужа своего никогда вовсе”[
37]. Але полковник, мабуть, знав, що робив. Під приводом цього ”шлюбу” він тримав сироту при собі “яко наложницу”, як писала в листі до митрополита сама Оксана. Вчинивши наругу над дівчиною, воєначальник відбув на Дон, де його чекала сім’я. Оксана соромилася повертатися до Шкарівки і стала розшукувати свого неповнолітнього “чоловіка”, котрий мешкав в батьків у Слобідсько-Українській губернії. Але батьки Данила категорично відмовилися визнати законність шлюбу і сироті таки довелося повернутися до рідного села, де вона “претерпевала немалое поношение” і вже не мала шансів стати чиєюсь дружиною. (Тогочасна селянська мораль суворо і не завжди справедливо засуджувала покриток, що яскраво відображено в шевченківській “Катерині”).
Проте Оксана не впадала у відчай і через 2 роки листування з духовною владою таки дістала церковне розлучення і дозвіл вийти заміж. Останній її лист був написаний з Радомишльського повіту, де сирота, напевно, вже починала нове життя…


Межа XVIII-XIX ст., коли Надросся змінювало свого коронованого володаря, видалася багатою на різноманітні події, під час яких нерідко члени подружжя просто губили один одного і, не в змозі возз’єднати сім’ю, прагнули вступити до іншого шлюбу, розторгнувши перший.
Так, син молдавського протоієрея Йосип Ілліч 16 років жив зі своєю дружиною Євдокією Лежовою. Проте “во время переходящих разных полков неизвестно где оная жена девалась”
[38]. Йосип 10 років шукав дружину, але, перебуваючи на посаді ротного вахмістра, часто змінював місця проживання і тому мав уже мало шансів розшукати Євдокію. Зрештою, він став просити дозволу на ростогнення шлюбу, оскільки він мав намір одружитися з міщанкою з м. Богуслава. Проте вирішення цієї справи потонуло в безкінечному наведенні довідок про минулий шлюб.

Взагалі, довгочасна відсутність одного з членів подружжя як причина розлучення, протягом ХІХ ст. зазнала певної еволюції. На початку століття церковна влада дуже обережно ставилася до подібних шлюборозлучних справ і лише в пореформену епоху розлучень з цього приводу стало набагато більше. Взагалі, канони встановлюють, що таке розлучення можливе при відсутності чоловіка або жінки протягом 10 років, а чоловіка-воїна – 5 років
[39]. Тут же зазначалося, що при цьому є необхідними надійні свідчення. На практиці до довгочасної відсутності стали прирівнювати і поселення в Сибір одного з членів подружжя. У таких випадках відсутність визнавалася відразу ж після винесення вироку. Проте, духовна влада не поспішала збільшувати статистику шлюборозлучень. Характерний випадок трапився у 1802 р. в Чупирі. Місцева селянка Марина О. просила розторгнути її шлюб з чоловіком Корнієм, якого відправлено до Сибіру за крадіжку худоби. “Живу я несчастная, одна без мужа, а как онаго, чтобы был в живых, я не надеюсь, потому что повезли его отсюда очень слабого”- писала Марина, прохаючи розлучення [40]. Але в духовній консисторії помітили, що у вердикті не вказано, що Корнія заслано на вічне поселення, а тому ніби-то теоретично існувала можливість його повернення. Відповідно, у розторгненні шлюбу було відмовлено.

Дещо ліберальніше єпархіальна влада ставилась до розторгнення солдатських шлюбів. Так, у 1803 р. Марфа Гайдахівна з с. Лосятина Васильківського повіту просила розлучення з чоловіком Вакулою, якого 8 років тому взяли до війська, після чого молода дружина не отримувала від нього жодної звістки. Це засвідчили і місцеві жителі – соцький Качаненко, П. Лісянський та інші. У цьому випадку консисторія пообіцяла розлучення відразу ж, як з полку надійде засвідчене медиком посвідчення про смерть чоловіка
[41]. Швидко розлучали і шлюби осіб, засуджених до каторги з наступним позбавленням всіх прав і довічним поселенням у Сибіру. В 1878 р. до 10-літньої каторги і довічного поселення було засуджено жителя села Я. Васильківського повіту О. Тараненка за вбивство тестя “с заранее обдуманным намерением” [42]. Зрозуміло, що цей шлюб ніхто не став би возз’єднувати і дружині 23-літнього вбивці відразу ж надали право на розлучення, про що священик зробив запис у метричній книзі.
Ще більше шансів отримати розлучення було у міщан, що перебували на вищому суспільно-правовому статусі. Тетяна Сіробабенко з м. Богуслава 15-літньою дівчиною одружилася з Іваном. За 15 років співжиття у родині з’явилося 4 доньки і 1 син. Проте чоловікові було мало родинного щастя і грошей, а тому він неодноразово здійснював крадіжки. Зрештою, за вироком суду Іван Сіробабенко зазнав публічного покарання у Богуславі, отримавши 30 ударів нагайкою і був відправлений до Сибіру. Богуславський городничий підтвердив, що дружина злодія перебуває “в крайней безмужней бедности”
[43]. Тетяні було дозволено вступити до другого шлюбу.

Втім, до уваги бралося не тільки заслання до Сибіру, а й відсутність чоловіка з невідомих причин. Так у 1834 р. пропав безвісті кріпак О.Браницької Петро Гілюленко і у 1846 р. білоцерківська економія Браницьких дозволила його колишній дружині Марії просити в митрополита дозволу на шлюб “с беспрепятственным лицом”
[44]. Крім того, було приведено до присяги родичів Петра, які підтвердили, що він утік більше 10 років тому. Місцеві жителі схвально охарактеризували Марію і їй було дозволено другий шлюб. Водночас, у Києві було вирішено, що якщо Петро таки повернеться, то “оставаться навсегда ему в безбрачии” [45].

Траплялося, що дружинам таки вдавалося дочекатися своїх колишніх чоловіків. Київська міщанка Уляна вийшла заміж безсумнівно по коханню, оскільки стала дружиною кріпака Якова Семененченка і, відповідно, перейшла з вільного у кріпацький стан. За 6 років щасливого шлюбу в сім’ї народилося троє дітей, проте з часом чоловік десь зник. Його не було близько шести років і Уляна вже стала просити митрополита про розлучення, але незабаром чоловік повернувся і їй було запропоновано возз’єднати сім’ю [
46].

Згідно церковних правил підлягав розлюченню і шлюб з особою, що виявилася психічно хворою. Проте якщо божевілля наступало вже в шлюбі, то здійснити розлучення було важче. “В определенных случаях Духовные Консистории и Синод расторгали браки по причине длительного сумасшествия одного из супругов, хотя в правовую норму эти прецеденты не возводили” – стверджує В.Ципін [
47].  
Після другого розлучення дозвіл на третій шлюб давали тільки у виключних випадках. При цьому в рішеннях духовної влади зазначалося, що після другого шлюбу “уже недостоит нарицатися именем мужа и жены”.[
48] Переважно до третього шлюбу вступали на схилі літ. Але деколи це дозволялося і порівняно молодим людям. Селянин із с. Зраєк Таращанського повіту в 42 роки вдруге овдовів і залишився сам з малими дітьми “в крайней нужде в помошнице в моем житейском быту” [49]. Шлюб дозволили, але при цьому на Корнелія Ящука було накладено ще й єпітимію, оскільки третій шлюб вважається чимось трохи кращим від блуду.

Наявність у вдівця дітей не могла стати причиною дозволу повторного шлюбу, якщо шлюб мав укладатися з родичкою. У с.
Стави в 1819 р. вдруге овдовів дворянин Федір Кобилинський. Після шлюбу залишилося  шестеро дітей і ніхто не бажав виходити за нього заміж, оскільки при такому сімействі аристократ був “убог”.[50] Давала на це згоду лише рідна сестра померлої дружини, яка мала з нею спільного батька, але народжена від іншої матері. У цьому шлюбі також було відмовлено.
На закінчення варто зауважити, що оскільки шлюби ХІХ ст. грунтувалися на церковному праві і їх важко було розторгнути, то й відношення до шлюбу в мирян було серйознішим. У сучасній Україні згідно статистики за січень-лютий 2003 р. на 37 763 шлюби припало 26 976 розлучень
[51]. Тогочасна статистика була зовсім іншою. Так, у 1849 р. в Київській митрополії було укладено 18 312 шлюбів, а розлучень було лише 3. У подальшому кількість розлучень зростала, але залишалася мізерною порівняно з числом шлюбів. У 1875 р. в митрополії на 22 719 вінчань припало 94 розлучення, а в 1900 р. розторгнень шлюбу було тільки 68 [52]. І це при тому, що Київська митрополія часто займала перше місце за чисельністю розлучень серед єпархій імперії!

Найбільше шлюбів на Пороссі ХІХ ст. укладали восени. Так, у Преображенському храмі Білої Церкви 7 жовтня 1848 р. відбулося 4 вінчання, 10 жовтня – 5, 17-го – 4, 24-го – 7, 31 – 2 тощо
[53]. В абсолютній більшості шлюбів чоловік був старшим від своєї нареченої на кілька років. Найчастіше траплялася різниця 3-7 років. Проте у випадках, коли чоловік-удівець вступав до другого шлюбу, то вікова різниця могла бути вельми значною. Того ж 1848 р. у Преображенському храмі Білої Церкви було зафіксовано наступні шлюби зі значною різницею у віці наречених:

А.Зайцев (35 р.) – С.Ватрушкіна (17 р.)
І.Клименко (45 р.) – М.Токар (29 р.)
А.Черненко (53 р.) – Є.Руденко (40 р.)
В.Скиба (55 р.) – Д.Скоченко (25 р.)
І.Юрченко (61 р.) – Є.Фортенко (48 р.)
М.Музика (44 р.) – Г.Білоус (28 р.)[
54].

У трьох з вищеназваних шлюбів вінчання було вже другим і для нареченого, і для нареченої, а в інших трьох чоловіки одружувалися вдруге, а дівчата – вперше. Деколи траплялося так, що чоловік зрілого віку, овдовівши, одружувався з дівчиною, яка була ледь старшою від його дітей. Так, наприклад, у с. Тадіївці Сквирського повіту 53-річний І. Вакулюк мав другу 37-річну дружину, а його старшому синові від першого шлюбу було вже 34 роки [55]. У кріпацьку епоху переважали шлюби осіб з одного населеного пункту. Проте після 1861 р. з мешканцями Надросся все частіше стали одружуватися вихідці з інших губерній країни. Зменшилася в цілому і різниця у віці між нареченими, оскільки шлюб став залежати не від волі пана, а вибору мирян. Народження нової сім’ї назавжди залишалося хвилюючою подією в пам’яті кожного!


Джерела та література:
[1]
Цыпин В.А. Церковное право. – М., 1994. – С. 342.
[2]
Історія держави і права України/ за ред. Р.Тація, А.Рогожина. – К., 2000. – Т. 2. – С. 489.
[3]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.446. – Спр.61. – Арк.1-2.
[4]
Там само. - Оп. 488. – Спр.5. – Арк.13.
[5]
Там само. - Оп. 449. – Спр.73. – Арк.1-2.
[6]
Там само. - Оп. 756. – Спр.756. – Арк.1-3, 19.
[7]
Там само. - Оп. 1071. – Спр.463/467. – Арк.1-3.
[8]
Там само. - Оп. 1024. – Спр.3765. – Арк.1-3.
[9]
Высочайшие повеления и распоряжения Святейшего Синода // КЕВ. – 1861. - №15. – С. 131-133
[10]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.840. – Спр.427. – Арк. 6.
[11]
Там само. - Оп. 797. – Спр.656. – Арк.1-2, 4-5.
[12]
Там само. - Оп. 888. – Спр.30. – Арк.1.
[13]
Там само. - Арк.2-4
[14]
Там само. - Оп. 768. – Спр.230. – Арк.1-2.
[15]
Там само. - Оп. 49. – Спр.17. – Арк.7-8.
[16]
Там само. - Оп. 49. – Спр.53. – Арк.1-9.
[17]
Хрестоматія з історії держави і права України // за ред. В.Д. Гончаренка. – К.; 2000. – Т. 2. – С. 41.
[18]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.1024. – Спр.4537. – Арк. 1.
[19]
Там само. - Арк. 1.
[20]
Там само. - Оп. 44. – Спр.4. – Арк.1-4.
[21]
Там само. - Оп. 64. – Спр.15. – Арк.88.
[22]
Цыпин В.А. Церковное право. – С. 349.
[23]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.477. – Спр.13. – Арк. 1-2.
[24]
Там само. - Оп. 756. – Спр.101. – Арк.10.
[25]
Хрестоматія з історії держави і права України // за ред. В.Д. Гончаренка. – К.; 2000. – Т. 2. – С. 43.
[26]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.934. – Спр.157. – Арк. 1-4, 39.
[27]
Там само. - Оп. 432. – Спр.1. – Арк.11, 72-75.
[28]
Там само. - Оп. 955. – Спр.113. – Арк.1.
[29]
Там само. - Оп. 1051. – Спр.794. – Арк.1.
[30]
Там само. - Арк. 1.
[31]
Там само. - Оп. 768. – Спр.566. – Арк.1.
[32]
Там само. - Арк. 1.
[33]
Там само. - Оп. 49. – Спр.68. – Арк.1-21.
[34]
Руководство для сельских пастырей. – 1888г. - №18. – С. 1-16.
[35]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.954. – Спр.278. – Арк. 1-2, 23-25.
[36]
Там само. - Оп. 885. – Спр.120. – Арк.1-2.
[37]
Там само. - Оп. 1024. – Спр.3569. – Арк.28.
[38]
Там само. - Оп. 2. – Спр.48. – Арк.1-8.
[39]
Цыпин В.А. Церковное право. – С. 367.
[40]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.49. – Спр.31. – Арк. 1-3.
[41]
Там само. - Оп. 50. – Спр.13. – Арк.1-2.
[42]
Там само. - Оп. 768. – Спр.478. – Арк.3.
[43]
Там само. - Оп. 12. – Спр.60. – Арк.1-13.
[44]
Там само. - Оп. 887. – Спр.188. – Арк.1.
[45]
Там само. - Арк. 29.
[46]
Там само. - Оп. 48. – Спр.19. – Арк.1-8.
[47]
Цыпин В.А. Церковное право. – С. 367.
[48]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.891. – Спр.270. – Арк. 4.
[49]
Там само. - Оп. 934. – Спр.141. – Арк.1.
[50]
Там само. - Оп. 65. – Спр.6. – Арк.1.
[51]
Міська газета. – 2003. - №15-16. – С. 7
[52]
Отчеты обер-прокурора Священного Синода Российской империи за 1850, 1875, 1900г. – С. 50, 49-50, 50
[53]
ЦДІАУ в м. Києві.- Ф.127.- Оп.1012. – Спр.2443. – Арк. 765-770.
[54]
Там само. - Арк. 756-765.
[55]
Перерва В. Із приходського життя с. Тадіївки в ХІХ ст. – Біла Церква, 2001. – С. 18          

на початок сторінки

 
Назад к содержимому | Назад к главному меню Flag Counter